Нещодавно з поїздки на південь України повернулися двоє молодих братів із церкви «Община Доброго Пастиря» м. Рівне — Єгор Полєщук і Павло Шокрута. Ось що вони розповіли про свою подорож.
Нашим завданням було завезти гуманітарну допомогу зі складу в Житомирі в братню нам церкву «Благодать» м. Кривий Ріг, яка служить постраждалим людям у прифронтовій зоні, а також доправити гуманітарний вантаж за програмою ООН на Херсонщину.
Поїздка була досить важкою, особливо в Херсонській області. Основна проблема – зрізана річками місцевість, де підірвані майже всі мости, тому, щоб дістатися в пункт призначення, потрібно було робити багатогодинні об’їзди, шукаючи вцілілу переправу на інший берег. Є небезпека мінних полів та обстрілів з окупованої частини Херсонщини. По дорозі туди, на виїзді з Криворізької області, у нас трапилася поломка авто. Ми не знали, де шукати автомайстерню, але, слава Богу, знайшли місцевих, які допомогли.
Коли ми завантажилися, нам повідомили, куди конкретно ми маємо доставити цю допомогу. Це були Нова Кубань і Садок — крайні точки, куди не всі хочуть їхати, бо там «бахкає».
Дорогою ми чули гуркіт артилерії щоп'ятнадцять хвилин. А в тому місці, де ми мали переправлятися через річку, звуки канонади просто не змовкали. Коли розвантажували бус, то земля вібрувала під ногами, бо обстріл не вщухав.
Ми шукали кращу дорогу, а вона проходила в 100 метрах від Дніпра, який там близько трьох кілометрів завширшки, а на другому березі стоять ворожі війська. Ми шукали міст, але коли приїхали, то виявилося, що він розбомблений. Ми стояли з увімкненими фарами, бо нічого не було видно. Аж раптом з того берега хтось почав нам блимати ліхтарем. Ми швидко вимкнули світло і на повному ходу полетіли назад.
У такі моменти особливо гостро відчуваєш, що покладатися на власні сили — це ніщо, тільки твій Небесний Батько може провести, захистити і зберегти в дорозі.
Суттєво відчувається Його турбота в ті моменти, коли ти заблукав. Гугл-карти не допомагають, перед тобою міст, від якого практично нічого не залишилось, і тут Бог посилає назустріч місцевого мешканця, який докладно розповідає, куди краще поїхати.
У селах ми побачили, що люди дуже відкриті і хочуть спілкуватися. Варто просто стати і слухати, і людина викладає тобі свої потреби так, ніби ти з нею знайомий вже не один рік. І так само вони готові сприймати від тебе, просто потрібно, щоб Бог давав потрібні слова.
В одному селі люди розповідали, що щоденно о дев’ятій ранку по четверо солдатів з автоматами заходили з обшуком в хати. Другий обшук був о десятій вечора, якщо господарі вже лягли спати й не встигали відчинити, то вибивали двері. Голову сільської ради примушували брати участь в референдумі, збирати підписи. Жінка відмовилася, тоді, щоб чинити тиск, окупанти почали розшукувати її дочку. На щастя, дівчину вдалося вивезти з села і сховати. Коли окупанти виходили з цього села, то точилися сильні бої. В селі всього декілька вцілілих хат, в яких тепер змушені жити по кілька сімей. Всі інші знесені повністю.
Інше село постраждало менше завдяки тому, що в них була ферма, звідки завойовники брали м'ясо, молоко, а місцевих залишили у відносному спокої.
На жаль, у багатьох селах російські солдати, коли відходили, потруїли колодязі.
Загалом у цій місцевості в людей буквально немає що їсти. Все, що вони встигли сховати в льосі, те й залишилося. Магазини не працюють. Коли їдеш по області, всюди страшна розруха, валяються трупи свійських тварин, ходять худі коні, корови... Те, що там пережили, — це дуже страшно!
Крім нас теж возять волонтери допомогу, але це в більшості невіруючі люди. Вони просто привезли, вивантажили, розвернулися й поїхали. А в нас була ще одна мета — розповісти людям Євангелію, роздати Біблії.
У селах люди були настільки відкриті слухати Боже Слово, що ми просто дивувалися. Нічого не треба було вигадувати, заходити здалека, просто говориш, що ти віруючий, і вони самі кажуть: давай, розповідай! Коли вручаєш їм Новий Завіт, вони кажуть: дайте ще! Здавалося, що їм були не так цінні ті подарунки, як Біблії. У нас залишилось дві коробки, близько 100 штук, а була потреба десь 300-450. Цінно бачити і розуміти, як Бог через ці обставини працює з людьми.
Всі дякували, що книги українською мовою. Всі з нами спілкувалися українською і запрошували приїжджати ще.
Брати щиро вдячні церкві за молитовну підтримку і готуються до наступної поїздки, бо бачать у цьому реальну потребу й благословення.
