У 1996 році на базі Біблійної Місіонерської Церкви «Община Доброго Пастиря» м. Рівне була проведена I Місіонерська конференція. А в 2015 році церква «Община Доброго Пастиря» вже проводить ювілейну ХХ Місіонерську конференцію. Перша і ювілейна двадцята конференції особливі не тільки тому, що вони символізують минуле та теперішнє у хронологічному ланцюжку історії конференцій, а й через те, що саме на першій та на найновітнішій двадцятій була присутня неординарна особистість. Це місіонер з віддаленої Південно-Африканської Республіки, який має голландське походження та володіє незвичайною мовою африкаанс, директор місії «Обітниця Миру» в Україні і служитель церкви у м. Вінниця ‒ Вільям ван дер Кольф.
Користуючись нагодою, ми вирішили взяти інтерв’ю в нашого гостя.
Вільяме, скажіть, будь ласка, декілька слів про ваше прізвище. Ви ‒ громадянин ПАР, але прізвище ваше звучить, як прізвище переселенця з Нідерландів. І тому, в мене є підозри, що Ви маєте голландське «коріння». Чи це так?
Так, це правда, що я маю голландське «коріння». Взагалі, Південно-Африканська Республіка етнічно різноманітна країна. Корінне населення ПАР чорношкіре та має істинно африканське походження. Проте, в Південній Африці також присутні найбільші європейські громади. «Біле» населення – це переселенці з Європи: з Голландії, Франції, Німеччини, Англії. Через це у ПАР безліч мов. Більшість населення спілкується мовою африкаанс, яка виникла на основі голландської та ще й зазнала впливу французької. Ця мова має інший правопис та іншу лексику, на відміну від традиційної голландської. Вона поширена лише у ПАР.
Тобто, це своєрідний місцевий мовний діалект?
Так, це мова лише місцевого населення ПАР.
А яка мова є рідною для Вас? Ось ця «нова африканська» чи англійська, чи ще якась?
Африкаанс. В тому місті, де я народився та виріс, спілкувалися мовою африкаанс.
А Ваші предки, які носили Ваше прізвище, жили ще в Нідерландах чи вже в Південній Африці?
Предки з моїм прізвищем жили вже у ПАР. Коли я досліджував своє коріння, то дізнався, що мій найбільш далекий родич з прізвищем ван дер Кольф ще у 1803 році писав листа до англійського губернатора, будучи вже на території Південної Африки.
А ось таке запитання: як жити в такому середовищі, де змішано стільки рас та націй, де існує стільки різноманітних державних мов? Чи виникали і виникають на цьому ґрунті певні конфлікти та суперечки, чи, можливо, за стільки років спільного існування люди навчилися жити в мирі та рівноправ’ї?
У цьому плані в ПАР завжди були расові проблеми. Ось, наприклад, в місті, де я народився, довгий час жили лише «білі». З часом місто росло і перетворювалось в мільйонник. Туди почали заселятися чорношкірі. Вони спілкувалися іншою мовою, і тому могло статися так, що просто перейшовши через дорогу на іншу вулицю, ти б не зміг порозумітися з її жителями. До того ж, самі чорношкірі походили з різних племен і навіть не могли спілкуватися один з одним. А до того, англійці почали завозити на роботу в Південну Африку людей зі своїх колоній в Малайзії та Індії. Таким чином, в ПАР з’явились перші мусульмани.
Тобто, ПАР – це типова держава 21 століття, така собі «жертва глобалізації»?
Саме так. Коли в 1994 році Нельсон Мандела став президентом, то народ ПАР називали «Rainbow nation», що значить «нація веселки». І це дійсно так. Через те, що колись Британія завоювала ці території, всі ці нації з’явились на території однієї країни. І це проблема не лише ПАР, а й інших африканських держав, наприклад, Руанди, де спілкуються 72 мовами.
То я бачу, що мовна проблема в Україні не є такою складною, адже, як Ви кажете, 72 мови в країні – ось справжня мовна проблема. І Ви згадали про Манделу. Що визначного зробив Мандела, що його так шанують? І що відбувалось у ПАР в часи Мандели – панування певної диктатури?
Режим апартеїду. Ідея була такою, щоб розділити ПАР на маленькі держави, де кожна нація мала б своє управління, уряд, закони. З одного боку, ідея була непоганою, але з іншого – нездійсненною, бо як розділити місто, в якому живуть два різних народи? Також, в часи апартеїду чорношкірі, так само як індуси та мулати, не мали ніяких прав. Навіть громадські туалети та пошта були окремими для «білих» та для всіх інших.
Значить, неєвропейське населення ПАР утискали, як в США в 50-ті?
Так. Через це чорношкірі почали воювати за свою свободу. Спочатку вони намагалися досягнути це мирним шляхом, але це було безуспішно. А коли встановили апартеїд, то розпочалися вуличні протистояння та бої. 60-ті роки були нехорошими часами: бувало таке, що «чорні» воювали не лише проти «білих», а й проти «чорних», здійснювались теракти. Часи, схожі на ті, що зараз в Україні. Всі ці акти здійснювала партія Африкáнський Націонáльний Конґрéс (АНК). І її лідерами були Волтер Сусулу, Нельсон Мандела, Олівер Тамбо.
Це була радикальна організація?
Радикальна організація, яка ось такими методами прагнула привернути увагу влади на свої проблеми. Але в 1963 році Британська розвідка здійснила рейд на одну з птахоферм у передмісті Йоханнесбурга та арештувала майже всіх очільників АНК, які в той момент перебували там. Манделу арештували пізніше в іншому місці. Але була ще одна річ, яка лякала нас: АНК підтримувалась комуністичною партією СРСР, а Мандела готував державний переворот. У радянських військових училищах і в таборах в Руанді під керівництвом радянських інструкторів отримували підготовку бійці військового крила АНК. Їм поставляли радянську зброю. До того ж, ПАР має величезні поклади золота та алмазів. Мабуть, через це СРСР був зацікавлений у підтримці Мандели. І вже тоді в мене був страх перед СРСР.
Однак, згодом Радянський союз почав викликати у мене окрім страху ще й інтерес, адже ця країна була для мене у абсолютному невіданні. Єдине, що я знав про Союз, це те, що там проводять пафосні військові паради з суворими обличчями і переслідують християн. Я не знав, що там, як там. І коли я закінчував школу, в церкві, в яку я тоді ходив, раз на рік проводилась місіонерська конференція. І спікери, які відкривали конференцію, розповідали багато про Союз. І це був ще один фактор, який вплинув на мене, що я став більше цікавитись життям віруючих в СРСР.
Тобто, тоді Союз вже вас не лякав, а приваблював?
Можна сказати і так. Я дивився по телевізору кадри розвалу СРСР, перевороту в Москві, приходу до влади Б.М. Єльцина. І мене ще більше зацікавило, що ж там відбувається? А в 1993 я вже прийняв рішення їхати в Russia ‒ тобто Союз, ми його так називали. Я почав готуватися до цього.
А якщо повернутися назад, можете розповісти про свою сім’ю, своє навернення до Бога, про покаяння, про початок «нового» життя, а потім місіонерського служіння?
Розповім. Взагалі, всі переселенці з Європи були прихильниками Реформаторської Церкви. Ті ж французи, які переселялися в ПАР, робили це, бо втікали від переслідувань за протестантську віру на рідній землі. Так само і мої предки: ось цей перший ван дер Кольф в Південній Африці був освіченою людиною, і наскільки я добре дослідив свою історію, то він також був протестантом.
То у вас тече «протестантська кров»?
Так. Моя сім’я, мої батько та мати, були членами протестантської церкви. Тому я змалечку ходив у церкву, в 17 років прийняв хрещення. Але тут є один момент: навіть після цього я мав сумніви про Бога і часто задавав собі питання дуже глибокого характеру: «Хто такий Христос? Що Він зробив? Для чого Він прийшов? Хто такий Бог взагалі?»
Виходить, Ви були хрещені, але на такі фундаментальні питання відповідей не знали?!
Так, на такі фундаментальні питання я відповідей не знав. Я був ще в пошуках Бога. Моя молитва могла тривати максимум 30 секунд. Я взагалі думав, що у Бога йде рівний бій з сатаною, що вони змагаються. Я не знав насправді, що сатана є лише «псом на прив’язі» у Бога. Добре, що в той час я поступив в університет, переїхав в інше місто. І там мені дуже сильно допомогли мої віруючі друзі-студенти. Вони збиралися на групу для вивчення Слова, запросили мене, я почав її відвідувати, і там мені відкривався Бог. Згодом я вирішив займатися служінням, спочатку вести недільну школу, а потім домашню групу. А ще трапилась одна цікава річ: в будинку навпроти жив мій друг, також віруючий. І ось одного разу ми з ним зустрілися, почали душевну бесіду, і він мені каже: «Вільяме, ти не проживеш звичайним життям». Це було для мене викликом і навіть одкровенням.
Щось, наче пророцтво?
Так. І ось після цієї розмови я твердо вирішив зайнятись місіонерством. Але в мене не було ні коштів, ні ресурсів, ні підтримки. Та й чимось більше групи чи недільної школи я ніколи в житті не займався. Я не мав уявлення хто такий місіонер і чим він займається. Тому в мене майже не було шансів стати місіонером. Проте я молився і знав, що якщо Господь хоче бачити мене місіонером, то я обов’язково ним стану. Я був готовий покинути друзів та рідний дім. Але в мене був страх зробити перші кроки в цьому напрямку.
Але зрештою Ви наважились поїхати на місію в Росію?
Так. З часом все наладилось. Я почав жити з Богом. Згодом мене призначили дияконом в моїй церкві. Взагалі, той період був дуже плідним: безліч людей приходили до Бога, можна сказати, цілими «потоками».
Вільяме, Ви кажете, що Вам було важко стати місіонером. Чому? Можливо, Ви уявляли собі місіонерів такими старцями з бородами, ерудитами та богословами, які знали відповіді на всі питання, а Ви не підходили по цим параметрам?
Ні, питання не в цьому. Наприклад, коли закінчуєш школу, ти можеш вивчитись на інженера чи на лікаря, тобто є заклади, які навчають певних професій. А ось шкіл, які випускають місіонерів немає. Навіть не існує християнських книжок, які б називалися «Як стати місіонером?» В чому я був впевненим, то це те, що життя місіонера незвичайне. І це мене приваблювало. Але було важко стати першопрохідцем. Починати нову справу, якою до тебе ніхто не займався, дуже важко. Тому, перед своїм служінням я не знав, що зі мною буде, чи буде десь там на місії безпечно чи ні, чи матиму я де жити, за що їсти, чи матиму сім’ю та дітей. Нічого не знав.
То для Вас це було як переселитись на іншу планету?
Звичайно. Ще й церква, в яку я ходив, підтримувала мене більше ніж та, де я виріс і був членом. Але Бог мені допоміг і, незважаючи на труднощі, я отримав шанс поїхати на місію в Росію. Я пройшов певний профорієнтаційний курс, познайомився ще з двома хлопцями, які мали їхати. До речі, виявилось, що вони з мого міста. Ну і врешті-решт, з ними я поїхав на місіонерство в Росію. Але через деякий час я вже був в Україні. І де я тільки не починав своє служіння: Рівне, Кіровоград, Кривий Ріг, Полтава. В цих містах я знаходив церкви, знайомився з пасторами, брався за будь-яке служіння, організовував групи, просто ходив проповідувати на вулиці . А потім я вже опинився у Вінниці. Там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
А таке питання: чи Ви бачите якісь проблеми у здійсненні місіонерства в Україні, чи активно займаються цим українські церкви, що б ви хотіли змінити та порадити?
Звичайно, проблеми є. Деякі українці відносяться до України не краще, ніж деякі люди з сусідніх країн. Я маю на увазі, що деякі віруючі українці байдужі до свого народу, не служать йому та не проповідують йому. Це жахливо, коли відроджені люди приходять в церкву і просто сидять на останніх лавках, лише слухаючи та киваючи головами. В таких церквах немає майбутнього. Якщо я, африканець, зі своєю ламаною російською, можу успішно займатись благовістям серед українців, служити їм і приводити до церкви, то чому віруючі українці не роблять так своїм невіруючим співвітчизникам? Коли в свій час я мав проходити строкову службу в армії своєї країни, то я відмовився, бо не хотів втрачати два роки свого життя, за які я міг зробити багато доброго для людей з інших країн та для Бога. Тому, я наполягаю, що краще взяти і поїхати на тих 10 днів в якесь недалеке чуже місто та проповідувати там, ніж бути пасивним слухачем у церкві. Бо такий виїзд і є місіонерством.
Що ж, Вільяме, дякую вам за інтерв’ю. Ви мене вразили, адже поспілкувавшись з Вами і знаючи, що Ви з Південної Африки, мені важко назвати Вас іноземцем чи чужинцем, бо знаєте про Україну речі, яких я сам не знаю. Мабуть, Ви дійсно живете незвичайним життям. Дякую Вам від імені українського народу, якщо можу так сказати, за те, що служите нам, і від імені церкви «Община Доброго Пастиря, це можу сказати точно, за те, що приїхали на конференцію і свідчите нам. Думаю, завдяки Вам багато молодих людей з нашої церкви всерйоз задумались над місіонерським служінням. Ще раз дякую Вам.
І вам дякую. Попрошу про одне ‒ моліться за Вінницю та Вінницьку область.
Розмовляв Роман Цимбал