Протягом ХХ Місіонерської конференції у церкві «Община Доброго Пастиря» ми мали спілкування з одеситом з Японії, або ж японцем з Одеси. Масато Фунакоши – пастор церкви «Свята Трійця» приїхав на конференцію для того, щоб поділитися Словом і свідоцтвом.
«Вы должны быть национальными, чтобы стать интернациональными»
В ходе ХХ Миссионерской конференции в церкви «Община Доброго Пастыря» мы имели общение с одесситом из Японии, или японцем из Одессы. Масато Фунакоши – пастор церкви «Святой Троицы» приехал на конференцию, чтобы поделится Словом и свидетельством.
Вчера, выступая, Вы сказали, что Вашу Церковь в Японии основали миссионеры. Кто это? Можете о них рассказать? До какого момента они работали над этой церковью в Японии?
Их зовут Дэйв и Элис Марком. В то время они работали в миссионерской организации, которая называется BIMI ‒ Баптистская международная миссионерская корпорация. Они приехали в Японию на 4 года раньше начала церкви в Какогаве. Они начинали церковь с нуля, путем проведения бесплатного курса разговорного английского языка для привлечения молодежи. Таким образом, они организовали группы. Два года спустя они пригласили молодого проповедника ‒ кандидата на пастора, который только окончил Баптистскую Библейскую школу. Кстати, брат Дэйв был одним из миссионеров, которые начали ту Библейскую школу ‒ двуязычную. Как только молодой человек окончил эту школу Библии, брат Дэйв сразу же пригласил его приехать в Какогаву в церковь, чтобы быть пастором. Они работали вместе около двух лет. Когда выяснилось, что их сын имеет инвалидность, пришлось покинуть Японию и переместиться туда, где люди говорят на английском языке. Так они переехали на Гавайи, чтобы быть в состоянии служить японскому народу, поскольку много японцев путешествуют на Гавайи и живут на Гавайях. А потом они вернулись в Америку, чтобы заведовать отделом Дальнего Востока в той миссионерской организации. После этого Дэйв начал новую организацию, которая фокусируется больше на Восточной Европе, особенно на постсоветском пространстве. Так я нашел контакт с ним, когда был в Штатах, где-то 20 лет спустя.
Какая нужда в миссионерах для Японии и японцев сегодня? Каких миссионеров они восприняли бы лучше всех? Если национальность не имеет значения, как люди могут быть готовы для миссии в Японию?
Это очень сложный вопрос... Ну, конечно, они будут воспринимать миссионеров из их собственной страны. Потому, что японцы не хотят или не ожидают, что иностранные миссионеры будут, как японцы. Они хотят, чтобы они были американцами или украинцами. В то же время, они ожидают, что иностранные миссионеры будут в состоянии понять и уважать культуру и историю Японии, ее исторический контекст. Есть такая поговорка «Вы должны быть национальными, чтобы быть интернациональными». Вы должны иметь очень четкую здоровую идентичность вашей оригинальной нации, чтобы быть действительно международным человеком. Японцы, я думаю, как и любая нация, легко принимают миссионеров, если они умеют ценить японскую культуру, японский исторический фон и в то же время сохранять свою самобытность. Таким образом, они могут указать на некоторые ценности, которые являются трансцендентными и при различиях этих культур. Я имею в виду вещи, которые важны не только для их собственной культуры или религии, выше японской культуры, что является для японцев унижением. Необходимо, сохраняя свою самобытность, быть способным уважать нашу культуру, и в то же время ‒ указывать на более высокие ценности, высшую реальность, которая находится за пределами этих различий, о которых я говорю – указывать на Царство Божие и правду Библии. Так японцы действительно поймут, что миссионеры не просто внедрят свою христианскую культуру, но это что-то стоящее, что они захотят принять.
Вот уже долгое время вы здесь в Украине. Вы не жалеете? Не кажется ли вам, что это было напрасное решение? В чем Бог дал преуспеть? Есть ли нужда в помощниках для вашей церкви?
Это очень сильный вопрос, особенно первый. Не было ли это напрасно? Ну, это действительно трудно сказать, потому что процесс еще продолжается. Для меня еще слишком рано говорить, были мы успешными или неудачными. Конечно, каждый хочет сказать, что они сделали что-то значимое и существенное, и люди имеют возможность придавать этот смысл. Я могу это сделать, но не хочу, хорошо? Если объективно, то я пока не знаю. Я до сих пор верю, что это Божья воля для нас делать то, что мы делаем, и мы просто продолжаем делать. Но вопрос в том, уверены ли вы, что направление, в котором вы движетесь верное. Я думаю, что это так, я надеюсь, что это правильно. Было много разочаровывающих ситуаций за эти последние десять лет. Мы должны были увидеть как-то ‒ то, что мы строили в течении многих лет, было просто уничтожено за день перед нашими глазами. Это очень больно. Это происходило несколько раз, но мы по-прежнему считаем, что то, что мы делаем, это не просто какое-то красивое предприятия или какой-либо успешный проект. Я думаю, что это также работа над нами, надо мной. Иногда Бог просто пытается сформировать тебя, в первую очередь, потому что Бог больше заинтересован в его работниках. Так что я должен бороться против этих препятствий, и я должен стремиться расти духовно вместе с моей женой и моей командой. Я думаю, что за последние десять лет Бог реально работал надо мной лично и в нашей команде, на основе которой Бог начал строить что-то. В этом году было много изменений, которые продолжают давать нам новое видение, новые направления. Оглядываясь назад, у нас были разные части, которые не имеют смысла сами по себе, а теперь Бог собирает их вместе, чтобы создать перед нашими глазами картину, которая сейчас действительно имеет смысл для нас. Это не могло быть возможным без этих последних 10 лет. Так что я думаю, что это слишком рано, чтобы делать такие суждения. Я верю, что Бог точно ведет нас, и мы хотим продолжать быть верными, пока Бог не покажет нам, что Он делал, чтобы мы могли быть свидетелями Его славы вместе. Вот куда мы направляемся.
Есть ли уже в вашей церкви в Украине какие-то миссионерские планы или цели для выполнения Великого Поручения?
Это не просто план, это то, почему каждая церковь существует ‒ для выполнения Великого Поручения. Я не сомневаюсь, что наша церковь имеет обязательство, а также желание выполнять Великое Поручение. Но сначала мы должны учить людей, и мы также должны создать финансовую базу, условия, окружающую среду, чтобы мы могли продолжать делать это на регулярной основе, а не только одноразово. Я думаю, что это довольно серьезная работа, потому что к сожалению (я не хочу оскорблять или обижать украинский народ), насколько я понимаю, в основном люди, которые приходят в нашу церковь ‒ пассивны. Это как «пусть Бог позаботится об этом, пусть Американская Церковь позаботится об этом, пусть иностранцы позаботятся об этом». Так что я действительно борюсь с такими людьми, чтобы уничтожить этот менталитет ‒ зависимость от помощи со стороны иностранцев. Мы действительно должны полагаться на Бога, чтобы Он мог также использовать нас не только как потребителей Божьего Царства, но и как вкладчиков в Божье Царство. Люди должны прийти к этой точке все вместе как церковь, прийти к какому-то определенному уровню зрелости. И я очень рад видеть эту украинскую церковь, которая подчеркивает эту точку зрения, обучая людей, радуясь свидетельствам миссионеров. Я действительно хочу, чтобы наша церковь тоже поймала это видение, я учу их этому. Я хочу, чтобы они поняли, что это не только возможно, но и необходимо, чтобы они были действительно благословлены Богом, основывались на принципе Царства Божьего. Так что да, я верю, что наша Церковь должна участвовать в этом. Наша церковь уже помогает одной молодой церкви в Донецкой области. Но мы хотим расширить миссионерскую поддержку шаг за шагом так, чтобы наша церковь смогла бы также отправлять людей на миссию. Конечно, легче сказать, чем сделать, но мы пытаемся.
Что или кто вас поддерживает все эти годы в вашем служении?
Вы имеете в виду материально или духовно?
И то, и другое.
Ну, в первую очередь, это церковь в Японии, которая послала нас. Там моя семья, и семья моей жены, и наши друзья. Я даже не могу сказать вам, что они значат для нас, потому что я просто начинаю плакать (смеется). Это просто удивительно, что они пожертвовали, чтобы мы могли быть здесь и продолжить служение. Они не имеют никакой материальной выгоды, делая это. Но они делают это потому, что они верят в ценность Великого Поручения и потому, что они любят Господа и людей, которых они никогда не видели. Может быть, потому что они никогда не видели вас, они вас любят (шучу). Но это просто удивительно, как они любят то, что делают. Их реальная приверженность к этому проекту была очень большой и материально, и духовно, и эмоционально. А также есть некоторые церкви в Штатах, которые поддерживают нас. Особенно есть одна церковь и один друг из этой церкви, который всегда верил в нас. Этот друг ободряет меня словами и реальной поддержкой. И очень много раз его любовь спасала нас от духовного провала и разочарования. Также некоторые друзья из Украины, которые действительно сильно ободряют, делясь своими собственными неудачами, чтобы помочь мне поверить, что неудачи ‒ это не потому, что я иностранец, такое иногда случается с миссионерами. У меня сейчас есть друг ‒ китайский пастор, с которым мы несем служение. Китай и Япония находятся в очень сложной ситуации, особенно сейчас. Но мы просто наслаждаемся нашей дружбой, работая вместе, служа вместе, несмотря на эти различия. Он также очень поддерживает наше новое служение, он говорит: «Мы японцы, мы китайцы, но мы и украинцы. Мы хотим быть благословением для украинского народа, так давайте сделаем это для вашей церкви». Так или иначе, Бог действительно делает великие вещи, чтобы ободрить нас и благословить нас.
Что помогает вам преодолевать разочарование?
Ну, как я уже сказал, это ободрение от друзей. И, честно говоря, Бог дал мне такую замечательную жену. Она очень спокойная и очень мудрая и стабильная. У меня больше темперамента. Так что я человек, у которого видение: «Поехали! Давайте сделаем это!». Но иногда я могу быть более разочарованным, чем моя жена. Она такая стабильная, а я сильно впечатляюсь. Иногда она выглядит так, что я спрашиваю: «Ты не рада?!», а она: «О, это здорово!». «Что здорово? Почему ты не восхищаешься как я?!». Но она так не делает. А иногда, когда что-то расстраивает меня, когда я так разочарован, что просто готов бросить все, она говорит: «Знаешь, ситуация не так уж плоха...» Она не просто моя жена, она мой душепопечитель. Так что я просто не могу себе представить все это без нее, или если бы она имела какой-либо другой темперамент, как ситуация сложилась бы. И также это мой сын, которому 14 лет. Мы были действительно обеспокоены его воспитанием в другой культуре. Но теперь он активно участвует в молодежном служении, и он даже учит и проповедует, делится своим свидетельством, ему действительно нравится быть здесь. Для нас возможность видеть, как он растет в этой особенной среде в нашей церкви, где мы думали, будет так много негативных препятствий для его воспитания ‒ это большое благословение от Бога. Я не знаю, что произойдет в будущем, но на данный момент я очень благодарен за то, что он растет здесь, в Украине. И для нас это помогает преодолевать многие разочарования. Другое дело ‒ видение. Если мы сосредотачиваемся на том, что имеем здесь, то мы можем легко разочароваться. Но когда мы концентрируем внимание на видении, которое Бог дает нам, мы действительно можем преодолеть много разочаровывающих ситуаций. Так что я беру пример с Петра. Когда он был сосредоточен на Иисусе, он мог продолжать идти по невозможном – по воде, но когда он начал смотреть на воду и ветер, он начал тонуть. Это также мой собственный опыт. Так что я думаю, что для преодоления разочарований мы должны смотреть на Христа.
Какой текст из Библии ободряет вас больше всего?
Ободряет? Их так много, я не могу просто выбрать один... История Петра и Иисуса является одним из них, но если вы просите стих... Титу 3:14 «Пусть и наши учатся упражняться в добрых делах, в удовлетворении необходимым нуждам, дабы не были бесплодны».
Беседовала Ольга Денисюк
Вчора, під час виступу, Ви сказали, що Вашу Церкву в Японії заснували місіонери. Хто це? Чи могли б Ви розповісти нам про них? До якого моменту вони працювали над цією церквою в Японії?
Їх звали Дейв та Еліс Марком. На той час вони працювали у місіонерській організації ВІМІ – Баптистська міжнародна місіонерська корпорація. Вони приїхали за 4 роки до створення церкви в Какогаві. Церкву вони заснували з нуля через безкоштовні курси розмовної англійської мови для зацікавлення молоді. Таким чином були організовані групи. Через два роки вони запросили молодого проповідника – кандидата на пасторське служіння, який нещодавно закінчив Баптистську Біблійну школу. А Дейв, між іншим, був одним із тих місіонерів, які починали навчання у тій двомовній Біблійній школі. І от, як тільки той молодий брат закінчив своє навчання, Дейв одразу ж запросив його для служіння в Какогаві. Вони разом працювали близько двох років. Коли стало відомо, що син Дейва та Еліс має інвалідність, їм довелося покинути Японію і переїхати туди, де розмовляють англійською. Таким чином, Дейв та Еліс із сім’єю переїхали на Гаваї, щоб далі служити японському народу, так як японці часто подорожують на Гаваї і багато із них там живуть.
Через деякий час вони переїхали в Америку і вже там керували відділом Далекого Сходу у тій же ж місіонерській організації. Після цього Дейв розпочав нову організацію, яка була спрямована на роботу у Східній Європі, найбільше значення надавалося країнам пострадянського простору. Через 20 років я зустрівся з ним там, в Америці.
Чи є потреба у місіонерах для Японії і японців сьогодні? Яких місіонерів вони сприйняли б краще? Якщо національність не має значення, то яким чином люди можуть стати готовими для місії в Японії?
Це дуже складне запитання… Звісно, що вони будуть краще сприймати місіонерів із своєї країни. Адже японці не хочуть і не очікують того, щоб іноземні місіонери були такими, як вони. Японці хочуть, щоб місіонери були американцями або українцями. В той же час, вони очікують, що іноземні місіонери будуть розуміти й поважати їхню культуру та історію. Є такий вислів «Вам необхідно бути національними, щоб стати інтернаціональними». Ви повинні мати дуже чітку ідентичність по відношенню до вашої нації, щоб дійсно бути інтернаціональною людиною. Японці, я так собі гадаю, як і будь-яка інша нація, готові прийняти місіонерів з інших країн, якщо ті у свою чергу приймають культуру та історію Японії і при цьому зберігають свою самобутність. Таким чином, вони можуть вказати на ті цінності, які можуть бути трансцендентними для абсолютно різних культур. Я маю на увазі не ті речі, які є цінними для їх власної культури та релігії, а ті, які стають вище їхніх, і тоді для японців це стає просто приниженням. Необхідно, зберігаючи свою самобутність, поважати їхню культуру і при цьому вказувати на більш високі цінності, вищу реальність, яка знаходиться за межами цих розбіжностей, про які я розповідав – вказувати на Царство Боже і Біблійну правду. Тоді японці зрозуміють, що християни не просто нав’язують свою культуру, а несуть щось дуже цінне, що японці хотіли би прийняти.
Ось уже довгий час Ви перебуваєте в Україні. Чи не шкодуєте Ви про це? Чи не здається Вам, що це рішення було даремним? У чому Бог подарував успіх? Чи потребує Ваша церква помічників?
Це дуже сильне запитання, особливо перше. Чи не було це даремним? Ну, взагалі це дуже важко сказати, так як процес ще продовжується. Для мене ще зарано судити про те, чи були ми успішними, чи навпаки. Звичайно кожен хоче сказати, що він зробив щось дуже вагоме і суттєве, і люди можуть надавати цьому значення. Я теж можу так вчинити, але не хочу, гаразд? Якщо дивитися на це об’єктивно, то я поки що не знаю. До цього часу я продовжую вірити, що є Божа воля у тому, що ми робимо і ми просто продовжуємо це робити. Але питання в тому, чи напрям, в якому ви рухаєтеся, є правильним. Я думаю, що це так, я надіюся, що це правильно. Багато ситуацій розчаровували впродовж останніх десяти років. Ми були вимушені побачити, як те, над чим ми працювали впродовж багатьох років, було зруйноване за один день у нас на очах. Це було дуже боляче. Це відбувалося декілька разів, але ми не перестаємо думати що те, що ми робимо не є просто якийсь цікавий захід чи який-небудь успішний проект. Я думаю, що це також робота з нами, зі мною. Інколи Бог просто намагається формувати тебе, в першу чергу, тому що Господь більше зацікавлений у Своїх працівниках. Тому-то мені потрібно долати ці перешкоди, і я повинен прагнути зростати духовно разом із моєю дружиною та моєю командою. Я думаю, що за останні десять років Бог реально працював зі мною особисто і в нашій команді, через яку Бог почав щось робити. У цьому році відбулося багато перемін, що дало нам нове бачення, новий напрямок. Оглянувшись назад, бачу, що у нас були різні частини, які не мали якогось значення самі по собі, але тепер Бог збирає їх усі в одне, щоб створити на наших очах картину, яка має певний сенс для нас. Це не могло б бути можливим, якби не ці останні десять років. Ось тому я думаю, що робити будь-які висновки ще дуже рано. Я вірю, що Бог дійсно веде нас, і ми хочемо бути вірними до тих пір, поки Бог не покаже нам, що Він робив, щоб ми разом могли бути свідками Його слави. Ось, на що ми націлені.
Чи є у Вашій церкві в Україні якісь місіонерські плани або цілі для виконання Великого Доручення?
Це не просто план, це те для, чого існує кожна церква – для виконання Великого Доручення. Я не сумніваюся в тому, що і наша церква має такий обов’язок та бажання виконувати Велике Доручення. Для початку ми повинні навчити людей, також ми повинні створити фінансову базу, умови, оточуюче середовище, щоб ми могли це робити на регулярній основі, а не просто одноразово. Я думаю, що це досить серйозна робота, тому що на превеликий жаль (не хочу образити українців), наскільки я розумію, в основному люди, які приходять в нашу церкву, пасивні. Це як «нехай Бог потурбується про це, нехай Американська Церква потурбується про це, нехай іноземці потурбуються про це». Тому я дійсно борюся з такими людьми, щоб знищити цей менталітет – залежність від допомоги зі сторони іноземців. Насправді, ми повинні покладатися на Бога, щоб Він міг також використати нас не тільки як споживачів Божого Царства, але як і тих, хто вкладається у Боже Царство. Люди повинні прийти до цієї точки усі разом як церква, прийти до певного рівня зрілості. І я дуже радий бачити цю українську церкву, яка підкреслює цю точку зору, навчаючи людей, радіючи свідченням місіонерів. Насправді, я хочу, щоб і наша церква мала таке бачення, я навчаю їх цьому. Я хочу, щоб вони зрозуміли, що це не тільки можливо, але й необхідно, щоб вони насправді були благословенні Богом, основувалися на принципах Царства Божого. Тому так, я вірю, що і наша церква повинна приймати у цьому участь. Наша церква вже допомагає одній молодій церкві у Донецькій області. Але ми хочемо розвивати місіонерську підтримку крок за кроком так, щоб наша церква могла б направити людей і на місію. Звісно, що сказати легше, ніж зробити, але ми намагаємося.
Що або хто Вас підтримував усі ці роки у Вашому служінні?
Ви маєте на увазі матеріально чи духовно?
І те, і інше.
Ну, в першу чергу, церква в Японії, яка нас послала. Там моя сім’я, сім’я моєї дружини, наші друзі. Я просто не можу висловити що вони значать для нас, адже я просто починаю плакати (сміється). Це просто неймовірно, що вони могли жертвувати для того, щоб ми могли залишатися тут і продовжувати служити. Вони з цього не мають абсолютно ніякої матеріальної вигоди. Але вони це роблять тому, що розуміють цінність Великого Доручення і тому, що вони люблять Господа і людей, яких ніколи не бачили. Можливо вони вас люблять тому, що ніколи не бачили (жартую). Але це просто дивовижно, як вони люблять те, що роблять. Їхня причетність до цього проекту була дуже великою і матеріально, і духовно, й емоційно. Також є деякі церкви у Штатах, які нас підтримують. Є одна церква і друг, які особливо вірили в нас. Цей друг завжди підбадьорює мене словами і реальною підтримкою. Багато разів його любов рятувала нас від духовного падіння і розчарувань. Також деякі друзі з України, які теж дуже підбадьорювали нас, ділилися своїми власними невдачами для того, щоб допомогти мені повірити, що невдачі не по тій причині, що я іноземець, таке інколи стається з місіонерами. У мене зараз є друг – китайський пастор, ми разом з ним несемо служіння. Китай та Японія знаходяться у дуже складній ситуації, особливо зараз. Але ми просто насолоджуємося нашою дружбою, працюючи разом, служачи разом, не зважаючи на все це. Він також дуже підтримує наше нове служіння, він каже: «Ми японці, ми китайці, але ми й українці. Ми хочемо бути благословенням для українського народу, то ж давайте ми це зробимо для вашої церкви». Так чи інакше, але Господь дійсно робить дивні речі, щоб підбадьорити нас.
Що допомагає Вам долати розчарування?
Ну, як я вже говорив, це підтримка друзів. І, чесно кажучи, Бог мені дав таку чудову дружину. Вона дуже спокійна, мудра і стабільна. У мене більше темпераменту. Тому я людина, у якої таке бачення: «Поїхали! Давай це зробимо!» Але інколи я можу бути більш розчарованим, ніж моя дружина. Вона дуже стабільна, а я весь час під враженнями. Інколи вона має такий вигляд, що я запитую: «Ти не задоволена?», а вона мені у відповідь каже: «О, це просто чудово!» «Що чудового?! Чому ти цьому не дивуєшся так, як я?!» Але вона так не робить. А я, коли чимось засмучений і розчарований і вже готовий просто все кинути, вона мені каже: «Знаєш, не все так й погано…» Вона не просто моя дружина, вона і мій душеопікун. Тому я просто не можу все це уявити без неї, або якби вона мала інший темперамент, як би тоді ситуація склалася. Також це і мій син, якому 14 років. Насправді ми були дуже занепокоєні його вихованням в іншій культурі. Але тепер він активно приймає участь у молодіжному служінні, він навіть навчає і проповідує, ділиться своїми свідченнями, йому дійсно подобається тут. Для нас бачити, як він росте в цьому середовищі, це просто благословення від Бога, адже ми боялися, що багато негативних речей можуть вплинути на нього. Я не знаю, що буде у майбутньому, але я дуже вдячний Богові, що він може бути тут, в Україні. І це нам допомагає долати багато розчарувань. Інша справа – бачення. Якщо ми будемо зосереджені на тому, що ми тут маємо, то ми можемо легко розчаровуватися. Але, коли ми концентруємо увагу на тому баченні, яке нам дає Бог, тоді ми зможемо долати багато ситуацій, які нас розчаровують. Тому я беру приклад з Петра. Коли його погляд був на Христі, він міг йти по неможливому – по воді, але коли він починав дивитися на воду і вітер, то він починав тонути. Це також і мій особистий досвід. Тому, я думаю, що для подолання розчарувань, потрібно дивитися на Христа.
Який текст з Біблії Вас найбільше підбадьорює?
Підбадьорює? Їх так багато, що я не можу вибрати якийсь один. Історія про Петра й Ісуса є одним із них, але якщо ви просите вірш, то: «Нехай же навчаються й наші дбати про добрі діла при конечних потребах, щоб безплодні вони не були» (Титу 3:14).
Розмовляла Ольга Денисюк